Важливе

Проект “LIKБЕЗ” – фаховий погляд на минуле України (ФОТО)

Протягом кількох останніх років спостерігається зростання інтересу до історії України. Багато наших співвітчизників активно шукають відповідну інформацію в Інтернеті, запитують тематичну літературу в книгарнях. 

Однак не завжди вдається знайти якісну інформацію щодо достовірності викладених даних. Це не могло не знайти відповіді в середовищі вітчизняних істориків, які в першій половині 2014 року започаткували проект “LIKБЕЗ. ІСТОРИЧНИЙ ФРОНТ”, метою якого є інформування всіх зацікавлених – жителів України, Росії чи інших країн світу – про ключові суперечки з приводу того “що таке Україна”, “що таке історія України” і що таке “територія України”.

Днями учасники проекту завітали на Закарпаття. В рамках свого візиту вони провели зустріч в форматі круглого столу на історичному факультеті Ужгородського національного університету, а також презентацію 10-томної популярної історії України в серії “Історія без цензури” та книги “Історія українського війська” в Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Ф. Потушняка.

Журналістам КарпатськийОглядач вдалося поспілкуватися з учасниками проекту “Likбез. Історичний фронт” та дізнатися як про історію його виникнення, так і про ті питання, які вони піднімають, а також дізнатися деякі плани на майбутнє.

КО: Представтеся, будь ласка: хто Ви? звідки? чим займаєтеся?

К.Г.: Кирило Галушко, координатор громадського проекту “Likбез. Історичний фронт”, який об’єднує соціальний актив українських істориків. По суті, на сьогоднішній день наш проект є єдиним загальнонаціональним проектом з популяризації історії України. Для чого це важливо? Історію України вивчають в школі, але справа в тому, що більша частина дорослого населення не вчила історію України в школі, т.я. це було ще за часів Радянського Союзу. Зараз люди не дуже про це проінформовані і перебувають в полоні фейків, міфів, стереотипів. Якісь із них старі, якісь нові, але багато з них є пропагандистськими, а отже, використовуються проти України в інформаційній війні. Якщо дивитися або читати деяких авторів, то можна побачити, що там йдеться або про Україну як про штучне утворення, або її ніколи не було, або українців як народу не існує, що це якісь відгалуження росіян. Тобто, є ціла купа таких тем, які існують в публічному просторі і не зустрічають відповіді чи заперечення від фахового історичного цеху. Зрозуміло, що історики поміж собою критикують це, але як широкий загал може з цим познайомитися та дізнатися про це? Це власне і лягло в основу ідеї нашого проекту. Навесні 2014 року, коли історики з активною позицією  з різних установ, таких як Інститут історії України Національної академії наук, історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Український інститут національної пам’яті, інститут археології… Нас зібралося десятка півтора людей і ми започаткували сайт, який називається “Likбез. Історичний фронт”. З простою дуже адресою likbez.org.ua. Наша мета полягала в тому, щоб дати перелік різноманітних фейкових антиукраїнських міфів і дати на них коротку відповідь, максимум на дві сторінки. Оскільки звичайні люди, які працюють, мають сім’ї, не мають часу для того, щоб читати великі за обсягом книги, тим більше наукові. Люди користуються Інтернетом і мають право знайти джерело якісної інформації вітчизняного виробництва.

Робили ми це від початку принципово двома мовами: українською і російською, щоб нас могли читати і використовувати також на Сході і в Росії. Статистика нашого сайту показує, що 10% відвідувачів з Російської Федерації, тобто з якихось великих міст, а отже, і там нас читають. Але переважно це українці, українці з Заходу, Сходу і Півдня.

Ми намагаємося в своєму проекті реалізовувати різні формати діяльності, а не лише Інтернет. Зокрема, одним із наших здобутків є перша за багато років популярна історія України, яка вийшла в серії “Історія без цензури“. Харківського видавництва “Клуб сімейного дозвілля”. З боку видавництва це було певною авантюрою, оскільки існував такий шаблон чи знову ж таки стереотип, що в нас не люблять читати, тим більше не люблять читати про історію, а лише якесь легке чтиво. Це ж видавництво було представлене до цього такими серіями, як “Вишивка”, “Макраме”. Це звісно ж корисні речі, але маркетингові дослідження показали, що зараз українці почали цікавитися історією. І це є цілком зрозумілим з огляду на ті події, які були останніми роками. ІВидавництво пішло з нами на авантюру: з нашим колективом авторів видати десять книжок за один рік. Це було дуже складно, драматично та аврально, але тим не менш це вдалося. І ця серія стала рекордсменом української історичної науково-популярної літератури, адже її придбали вже понад 130 тисяч чоловік.

Людям цікаво купити книжку і дізнатися щось з історії України, що б відповідало на такі запитання “Чому зараз живемо так, як ми живемо?”, “Які в нас перспективи?”, “Як нам малювати маршрути з минулого в майбутнє?”. Тим більше це важливо з тієї причини, що наша країна є заполітизованою, в нас постійно відбуваються вибори, колізії, маніпуляції громадською думкою, немає якоїсь офіційної державної ідеології. Можливо, це добре, адже не хочеться, щоб було так, як є на сьогоднішній день в Росії, але за таких умов історія України лишається єдиним предметом чи темою, чи жанром, який врятує українську ідентичність. Оскільки наше ставлення і лояльність, і патріотизм  залежать від нашої оцінки минулого: що Україна не взялася не звідки, що це довга історія великого народу, що наша держава не є випадковістю, що вона гідна того, щоб тут було добре жити і щоб її захищати, – все це ґрунтується на тому, як ми бачимо і оцінюємо наше минуле.

Іншим аспектом нашої роботи є публічні лекції. Київська практика (ми це все починали в Національному музеї історії України), показала, що інколи людині, яка цікавиться певною історичною темою, із задоволенням прийде на одну лекцію, ніж піде на навчання в університет та буде там слухати курси лекцій. Краще прийти на одну лекцію, дізнатися щось, запитати і отримати те, що хотілося, тобто отримати необхідну інформацію в тих обсягах, в яких хочеться.

Ми робили різні лекції: від археології до історії українського німого кіно. Приходила дуже різна публіка, але тим не менш в нас сформувалася своя аудиторія слухачів. Потім це стало модно. І ми вирішили, що вже добре знайомі з тим, що думають про історію кияни. Однак Україна не обмежується лише Києвом. Для того, щоб знати, які писати нові книжки, про що, як подавати інформацію, на які питання відповідати, ми започаткували проект “Likбез. Уроки історії“.  Це лекції та презентації в різних регіонах. Звичайно, ми більше акцентувалися на Схід і Південь (Харків, Одеса, Маріуполь і т.д.), тобто більше туди, де треба підтримувати соціально активних людей, місцевих патріотів Української держави, для яких важливо, що до них приїздять лектори з Києва. Знають про їхні проблеми та хочуть їм допомогти: інформаційно, книжками чи просто приїхати з метою спілкування, а також підготувати людей, які також могли б про це розповідати. І ми орієнтувалися на звичайні громадські майданчики, тобто якісь місця, де збираються люди (бібліотеки, місцеві музеї, історичні факультети місцевих університетів). Ми зацікавлені в тому, щоб така практика розвивалася не лише в Києві. Для цього люди мають подивитися, як це робиться, і можливо, започаткувати щось аналогічне.  Відповідно, ми планували поїздку і до Ужгорода, оскільки Закарпаття  є дуже своєрідним регіоном.

Можна сказати ще про два аспекти нашої роботи, а саме: медійний і робота з військовими. Медійний аспект передбачає участь істориків в різноманітних медіа проектах. Справа в тому, що в Україні культура експертного середовища або якість експертів на історичні теми ще донедавна була вкрай низькою  коли в якості таких “експертів” запрошували людей без відповідної кваліфікації. Частково це відбувалося по тій причині, що самі історики не дуже схильні були відвідувати подібні заходи. Однак життя змінилося і багато з моїх колег вже відвідали десятки, якщо не сотні передач на радіо, в тому числі і російськомовних, на Перший національний телеканал, програма “Суспільний університет” (деякі з цих лекцій можна знайти на YouTube).

Безперечно, оскільки країна перебуває в стані війни, то історики не мають права оминати своєю увагою військову тематику. І це тягне за собою багато різноманітних проблем, оскільки  стан, в якому опинилося наше військо на момент початку російської агресії  стосується не лише матеріального забезпечення, озброєння, техніки і т.д., а також це стосується морально-психологічного стану людей, що пішли на фронт. Як не дивно, за 25 років  відповідні наукові служби, дослідницькі установи Міністерства оборони так і не створили підручник з історії українського війська. Тобто виходить так, що вже 25 років існують збройні сили незалежної України, люди воюють, не знаючи фактично нічого щодо тієї військової традиції, яку вони втілюють. Необов’язково відкривати Америку, але банальна інформація про те якою була регулярна українська армія, наприклад, в 1917 чи 1918 році, як воювали під час Української революції, визвольних змагань, на що було схоже українське лицарство XIV-XV ст.. якими були князівські дружинники. По суті, це речі, які можуть бути цікавими як звичайній людині, так і для військових, для яких це означає наявність національної військової традиції. Це є важливо для національної армії будь-якої країни. Тут можна розповідати військовим про історію загалом, але наша команда науковців видала першу «Історію українського війська». Попереднє видання вийшло ще в 1936 році у Львові, автором якого був Іван Крип’якевич. Але ми ж здогадуємося, що після 1936 року дещо змінилося в світі, в т.ч. і в нашій історії , тому були певні доповнення до цієї книги, однак потрібно було зробити щось сучасне, що б відповідало тому стану історичних досліджень, який є на сьогоднішній день. По суті, ми це зробили за півроку. Для історика такий термін виглядає фантастичним, але це цілком нормально, оскільки багато наших авторів вже мали напрацювання. Люди досліджували дане питання, але їхнім наробкам не було ніякого застосування крім того, як друкуватися в невеликих наукових часописах. Це вдалося добре проілюструвати  реконструкціями зовнішнього вигляду наших воїнів. Від найдавніших часів до початку АТО силами Олександра Ком’яхова, який починав роботу в проекті як волонтер, допомагаючи нам як графік і дизайнер. Тобто, до нас приєднуються люди, і не лише історики, кого цікавить дана тематика та її привабливість для широкого загалу.

Є ще один аспект нашої співпраці з військовими. Так, минулого року на параді на честь Дня незалежності України  вперше показали нову парадну форму. Звісно, інша форма також стає новою, але то форма спеціальна. Парадна форма в кожній країні має відбивати національні військові традиції.  Попередня булла фактично копією радянської. І було б дуже дивно, якби почесна варта при вшануванні Героїв Крут виглядала б так, як почесна варта при Мовзалеї в Москві. Це було б ганебно. Над створенням нової форми працювала спеціальна комісія, що складалася з істориків, дизайнерів, військових реконструкторів, істориків костюмів, які створили сучасний дизайн, що водночас є й історичним.  В своїй основі ця форма схожа з формою, яку мала армія Української народної Республіки 1919 року. Це вже національний вигляд. Національні відзнаки. Попри те, що багато військових важко сприймають такі зміни, люди, які пройшли школу радянської армії і відповідно виховані на тих традиціях. Але в нас є молоді офіцери, які проходять бойове загартовування та вже інакше дивляться на те, яку військову традицію вони мають втілювати в т.ч. і своїм зовнішнім виглядом. Такі ритуальні речі є вкрай важливими для військових. Я тішуся тим, що учасники нашого проекту багато в чому допомогли в царині військової історії. Військових книжок та власне форми. Приємно, що ми робили це не самі, що інші люди брали в цьому участь, але головне, що ця праця  зрушила з тієї точки, де перебували всі ці речі ще три роки тому.

Є.С.: Євген Синиця, доцент кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окрім цього бере участь в проекті під назвою “Likбез”.

Власне кажучи, я займаюся створенням популярних текстів і лекційною діяльністю, пов’язаною з популяризацією давньої історії України, оскільки коло моїх наукових інтересів охоплює такі питання, як походження слов’ян, давня історія, археологія, то власне кажучи цей сегмент в даному проекті я і представляю.

О.А.: Мене звати Олександр Андрощук. Я є старшим науковим співробітником Відділу новітньої історії та політики Інституту історії України Національної академії наук України. Займаюся найближчим до нас минулим України, тими процесами, що відбувалися в Україні після 1991 року.

КО: Скажіть, будь ласка, з якою метою Ви приїхали в Закарпаття? Що тут відбувається? Що Ви тут представляєте?

К.Г.: Їздимо ми зазвичай невеликою командою лекторів, тобто наше завдання полягає в тому, щоб виголосити ті теми, які можуть бути цікавими місцевим мешканцям, виходячи з того, що ми вже знаємо, познайомитися з ними та дізнатися, яка історична тематика їх цікавить, щоб вже наступного разу зробити просвітницький захід, який був би більш цікавим, із залученням інших фахівців. Також метою є пошук експертів серед закарпатських істориків, оскільки в наші плани входить створення регіональної історії України, в т.ч. і історії Закарпаття. При цьому потрібно розуміти складність цієї роботи, оскільки кожен регіон України є дуже своєрідним не лише за своїм сучасним станом (етнічний склад, мова, конфесії), але й історично. Якщо брати глибину історичних подій на території Закарпаття, то це сягатиме часів Римської імперії. Якщо ми говоримо про Слобожанщину, то там лише 300 років української колонізації, а до того були степові кочові культури. Коли ми говоримо про південь, то там окрема історія. В Києві також все по-іншому. Тому нашим завданням було розібратися, як люди уявляють собі історію Закарпаття, які тут були цікаві моменти, а також які є проблеми інтерпретації в загальноукраїнському контексті. Оскільки навіть в програмі з підготовки до ЗНО Закарпаття згадується лише у ХХ ст.: Карпатська Україна, А. Волошин, Карпатська Січ, кому належала ця територія, в принципі, крім самих закарпатців, ніхто не знає. Також цікавить проблема закарпатського русинства, наскільки це є темою політичної маніпуляції та які культурно-етнічні підстави є для цього. Важливо показати, як ця територія брала участь у спільному творенні незалежної української держави.

Є.С.: Основна моя мета – це проведення лекції щодо сучасного погляду на походження слов’ян, саме наукового погляду на дане питання, для студентів та викладачів університету. Як правило, ми проводимо тематичні лекції або тематичні блоки. Якщо казати про виїзні заходи, як правило, присутня регіональна специфіка. Щоправда, я особисто вперше беру участь саме в такому заході.

О.А.: Моя презентація була нетиповою для проекту, тому що проект головним чином займається деміфологізцією історичних подій, які обросли певними стереотипами, потребують реконструкції. Якраз ці стереотипи закорінені в свідомості людей з нефахового середовища. Наш проект орієнтований саме на таку аудиторію. В рамках проекту саме фахівці дають свій коментар і намагаються спростувати існуючі міфи і стереотипи. Як я вже сказав, моя участь була дещо нетиповою, оскільки це була вступна частина до дискусії, яка відбувалася в університетські аудиторії, де були присутні і викладачі, і студенти, тому вона носила швидше навіть академічний характер. Дана дискусія стосувалася такого явища, як русинство, саме визначення якого вже являє собою певну дослідницьку проблему і предмет суперечок не лише серед науковців, а й серед прихильників русинства як певної ідеології і тих, хто намагається його реконструювати методом академічної науки.

КО: Що являє собою русинство з вашої точки зору?

О.А.: Насправді я не задавався метою дати відповідь на це питання. Швидше це було завдання означити ключові проблемні точки і запропонувати певний погляд на це на основі вивчення історіографії і почути відповідь від людей, які занурені в це середовище, які знають всі ці процеси, почути їхню думку щодо існуючих в історіографії поглядів. Власне, тут не було дано відповіді. Швидше, було поставлене запитання, був кинутий заклик до дискусії, до фахового  обговорення.

КО: На яку специфіку Закарпаття Ви могли би зараз звернути увагу?

Є.С.:  Якщо брати мої наукові вподобання, то на той момент якраз ніякої специфіки не було. Якщо брати теперішній час, то ти виходиш в місто і одразу чуєш різноманіття мов. Хоча цього не видно, але я знаю, що воно є, різноманіття релігійних громад. Це надзвичайно цікава родзинка Закарпаття. Наскільки мені відомо, якихось конфліктних ситуацій в регіоні просто немає.

КО: Вам вже вдалося поспілкуватися, отримати певний зворотній зв’язок. Наскільки та ситуація, яка є, відповідає Вашим уявленням?

К.Г.: Ситуація доволі суперечлива. Як і в країні в цілому, ті зміни, що відбулися внаслідок Революції гідності, різні люди сприймають по-різному. Хтось зміцнює свою українську ідентичність, когось тягне до політичних маніпуляцій, тому в нас виникають різні сепаратистські проекти. На Закарпатті я бачу зважену позицію деяких викладачів, з якими вже вдалося поспілкуватися, а також радикальні запитання від студентської аудиторії, які походять не лише від юнацького радикалізму, а також від простої необізнаності щодо теми розмови. Тут є потреба в просвітницькій роботі, доступній для скачування через Інтернет популярній літературі, щоб людина мала фахову відповідь на запитання, що її цікавлять. Тому ми би хотіли зробити фахове обговорення істориків, політологів, етнографів, інших експертів з приводу проблеми русинства. Як її тлумачити так, щоб це не прийняли за якусь політичну акцію, оскільки ми доводимо до певних логічних висновків, не апелюючи до сучасної політики, з точки зору науки, логіки і просвіти.

Гасло нашого проекту звучить наступним чином:  “Людина має мати доступ до корисної інформації. Якщо вона її не має, значить їй це не дали“. Наша київська команда складається з 15 учасників. Загалом по Україні до різних акцій, написання книжок тощо ми залучали до 50 істориків. Безумовно, що з такою кількістю ми не здолаємо ті проблеми, які існують, але потрібно рухатися вперед, враховуючи вже наявні здобутки за останні три роки. Ми не отримуємо грантових коштів чи фінансової підтримки з боку держави, а працюємо за рахунок допомоги з боку громадськості, спонсорів,  волонтерів і т.д. Однак навіть з такими ресурсами ми можемо піднімати чимало тем, які не піднімає держава.

КО: А чи будете піднімати актуальну для Закарпаття угорську тему?

К.Г.: Тут треба враховувати, що я приїхав сюди не як турист, а як науковець. Це моя перша така подорож сюди. Одночасно мені доводиться звертатися до ситуації в інших регіонах, то тут буде над чим попрацювати. Спочатку варто поцікавитися думкою експертів з Міністерства закордонних справ, і лише тоді ми можемо піднімати дане питання, виходячи з кон’юктури новин, загроз, очікувань і т.д. Якщо говорити, то треба говорити зважено і підготовлено.

КО: Існує така практика, що сусідні держави , які мають тривалу історію сусідства, схиляються до спільного знаменника ідентичності історії. Тобто по суті, вони узгоджують між собою зміст підручників з історії, її тлумачення. Чи можливий такий сценарій у випадку з Угорщиною?

К.Г.: Та практика, яка є, вона показує, що для таких речей потрібна не лише згода істориків, а необхідна політична воля, яка ґрунтується на спільних планах розвитку цих двох держав. Були варіанти спільних підручників Франція-Німеччина чи Польща-Німеччина, але потрібно враховувати, що це не означає , що всі школярі Німеччини вчилися по франко-німецьким підручникам. Це перш за все методичні матеріали для вчителів, вони так би мовити допоміжні. Але для того, щоб з’явилися такі допоміжні речі, необхідно  щоб ці дві країни закрили сторінку Другої світової війни, щоб вони мали спільний інтерес у майбутньому, тобто на той момент це було створення європейського співтовариства. Коли є стабільні плани добросусідства років на десять, п’ятнадцять, двадцять вперед, це якраз допомагає згуртувати істориків, знайти, хоча вони і так відомі всім, проблемні теми, знайти сценарії порозуміння, певні формати тлумачення подій, щоб це не розпалювало ворожнечу, а виводило в осмислене минуле, досвід, який не хочеться повторювати. Однак це знову впирається в політику.

Якщо говорити про спільне з Угорщиною тлумачення історії, необхідно, щоб з обидві сторони дотримувалися певних ритуальних моментів, тобто конкретна політика, спрямована на добросусідство, а не на очікування, що Україна розвалиться і її поділять між собою інші. Такі практики вже мали місце перед початком Другої світової війни. Іншими словами, необхідне усвідомлення певних історичних уроків. Тоді можна абсолютно спокійно займатися такими речами.

Можна також згадати стосунки з Польщею, які на сьогоднішній день в історичному контексті загострилися. Якими вони були до початку російської агресії, коли російське лоббі почало допомагати польським правим , які налаштовані проти України. Вони допомагали їм з пропагандистською розкруткою конфліктних польсько-українських тем. На сьогоднішній дане питання залишається невирішеним, зокрема і через відсутність в нашої держави практики захоплення етнічних територій. В нас дещо інша ментальна складова.

– Виходячи з цього, які Ви маєте на найближчу перспективу  плани відносно Закарпаття7 Чи плануєте приїхати ще? Які варіанти співпраці, крім приїздів, Ви розглядаєте?

К.Г.: Я вважаю, що в будь-якому разі ми співпрацюватимемо з історичним факультетом Ужгородського національного університету, місцевим соціальним активом. Залучимо експертів як з Києва, так і з Ужгорода, для обговорення питання русинства і національної ідентичності. Зробимо це в зручному форматі для поширення серед широких мас населення. Можливо, навіть перекладемо це на мови сусідніх держав. Взагалі ми також плануємо зробити переклад Інтернет-порталу нашого проекту на інші мови.Оскільки на сьогоднішній день неодноразово можна почути скарги, в т.ч. і з боку МЗС щодо недостатньої кількості достовірної інформації про історію України іноземними мовами.

Я зрозумів, що Закарпаття своїм розташуванням, унікальним геополітичним значенням та історією заслуговує на те, щоб проект “Likбез. Історичний фронт” регулярно тримав зв’язок з цим краєм. Це справді важливо. Наш проект закликає, передусім, до скепсису і здорового глузду. І ми будемо працювати над цим.