Суспільство

Історії жінок, що побороли рак

«Фенікси» — інтернет-спільнота. Завдяки тому, що група майже не модерована, усі учасники мають змогу писати те, що думають, знаходити друзів, однодумців і переводити свої стосунки в офлайн. Тому учасниці часто зустрічаються вживу. Це можуть бути групові зустрічі з психологами, прості чаювання чи дружня допомога у вигляді спільного походу на обстеження, щоб підтримати і допомогти впоратися зі стресом планової перевірки.

Інеса Матюшенко знає не одну історію, коли найвірніші переставали спілкуватися через те, що в людини з’явився рак.

— Багато онкохворих залишаються без підтримки. Але я не думаю, що це провина тільки їхніх друзів. Пацієнти також дотичні до такого розвитку подій. Потрібно розуміти, що тобі важко, що ти втомлюєшся від постійного лікування, але людям, які поруч, значно важче. Вони готові надати моральну підтримку, але якщо людина постійно без настрою, з агресією й негативними думками, це виснажує.

Часто люди не знають, як розмовляти з хворим, чи можна говорити про онкологію, чи краще утриматися, запитувати про самопочуття чи ні.

— Як спілкуватися з онкохворими, має рекомендувати професіонал, а саме — психолог. Зі свого досвіду можу порадити чесно поговорити з другом і розставити всі крапки на «і». Ви або говорите про рак, або дружньо оминаєте цю тему. Важливо бути разом й спілкуватися про спільне майбутнє. Так людина з онкологією одразу розумітиме, що в неї воно є, — ділиться Інеса.

Наше суспільство надзвичайно боїться раку, тому багато хто не хоче розповідати про свій діагноз близьким.

— Знаю, що в одній приватній клініці не промовляють цього «страшного слова», натомість кажуть: «У вас знахідка». Так стає психологічно легше. Це все належить до канцерофобії, з якою ми намагаємося боротися. З роками у нас настільки на психологічному рівні відклалося: рак — це вирок, що навіть у фільмах такі герої, як правило, помирають. Людям варто нарешті усвідомити, що є дуже багато видів раку, вони не лікуються однією таблеткою, кожен має свій унікальний підхід.

Не кожен рак смертельний. Усе залежить від стадії, перебігу хвороби та безлічі інших аспектів. Одужати повністю реально. Вважають, що 5 років ремісії —  це дуже хороший прогноз того, що хвороба не повернеться, але не факт. Тому перевірятись треба до кінця життя. Принаймні у мене такий план, — розповідає дівчина.

Дорослим людям переважно грошей не дають. Для дітей збирати значно легше. Але з жінками ситуація трішки краща. Їх часто асоціюють з мамами, навіть майбутніми. А ось чоловікам збирати кошти практично неможливо.

Дівчина настільки активна, що її енергії цілком може вистачити на декількох людей. Не дивно, що їй вдається встигати все організовувати, та ще й в різних містах. Вона, щоправда, зізнається: коли сама була хворою, то їй дуже не вистачало підтримки й спілкування тих, хто сам зіткнувся з хворобою. Про існування груп вона не знала, а від послуг психолога, якого запропонував Інститут раку, ввічливо відмовилася.

Натомість сама переживала багато болючих моментів. Серед них і втрату свого кучерявого чорного волосся — під час першого лікування Інеса дуже соромилася того, що лиса. А вже під час другого — всіляко жартувала й фотографувалася з різних ракурсів. Каже, важливо навіть в такі моменти почуватися красивою, тому й організовує для онкохворих фотосесії.

— Для дівчат це також дуже цікаво, вони міряють сукні, роблять макіяж, придумують образи. В такі моменти ця «дівчача радість», яка для більшості є буденною, перемагає хворобу — й твої думки вперше за довгий період часу не крутяться довкола раку.

Я хочу, щоб у нас було багато різних зустрічей. Хіміотерапія дуже дорога, не всі дівчата збирають кошти, хтось оплачує лікування самотужки, бо соромиться просити. Відповідно, у багатьох немає грошей на різноманітні розваги. Вони замикаються в собі. Такі зустрічі корисні для них.

Так, на скелелазіння є обмеження. Жінка повинна бути в ремісії й принести довідку, що може давати таке навантаження на тіло, але для фотосесії? Що може заборонити дівчині стати в гарному платті, з вишуканим макіяжем і насолодитися своєю красою? Цьому навіть рак не перепона. Згодом я планую організувати й арт-терапію. Такі зустрічі — спосіб завести нові знайомства, а не замикатися в собі і діагнозі.

Реабілітація

Жінкам, які пережили рак, буває тяжко, а деколи вкрай тяжко. Вони можуть втрачати, а можуть і здобувати, зокрема нове життя. Сама Інеса Матюшенко каже, що у всіх в житті буває страх смерті, й рак не робить його сильнішим.

— Ми всі маємо звідси один вихід, незалежно від раку. Тому так, кожна людина, хвора на рак, задумується про смерть, але кожен вірить у краще. А хіба так не роблять усі, навіть здорові?

Дівчина каже, потрібно ще більше подібних груп: в кожному місті мають бути свої «онкотусовашки». Тому й намагається надихнути інших. А на критику чи жалість — не зважати, бо, як сказала Інеса Матюшенко:

— У нас же як буває? Заходиш в лікарню, де усі хворі, але енергетика там чудова. А тоді виходиш в місто — і люди ніби здорові навколо, але сумні, злі й агресивні. От це страшно.

Читайте всі історії за посиланням.

 

Залишити коментар