Політика

Європейська політична криза – кілька аналогій двохсотрічної давнини

Будь-яке об’єднання час від часу переживає період кризи. Не став виключенням і Європейський Союз, де останнім часом панують скептичні настрої.

Експертне середовище вже давно підкреслює посилення позицій політичних партій з явною ультраправою популістською риторикою, спрямованою проти подальшої інтеграції країн-членів ЄС, а часом, і зовсім проти самого його існування.

Національне проти наднаціонального

26 лютого 2017р. італійська газета La Stampa опублікувала відкритий лист голів нижніх палат парламентів Франції, Німеччини, Люксембургу та Італії з нагоди 60-річного ювілею створення Європейського економічного співтовариства. У цьому листі парламенти країн-засновниць ЄС закликають до створення Європейської Федерації: “Саме зараз настав час перейти до більш тісної політичної інтеграції, до створення Федеративного Союзу держав з великими повноваженнями” — йдеться в листі.

Дана заява може вказувати не просто на новий етап розвитку Західної Європи, а й на зміни існуючого вже кілька століть уявлення про оптимальну форму держави.

Події Французької революції 1789 року стали початком тривалого процесу трансформації європейських монархій у звичні для нас національні держави (nation-state), які є формою репрезентації конкретної нації як групи людей, що мають спільну ідентичність. Прагнення до дотримання природних прав людини, таких як свобода особистості, слова і переконань — пояснюють необхідність переходу до національної формі держави.

В третій статті французької “Декларації прав людини і громадянина” зазначалося: “Джерелом суверенної влади є нація. Ніякі установи, жоден індивід не можуть володіти владою, яка не виходить явно від нації “. Саме ідея суверенітету нації над суверенітетом окремого монарха лягла в основу безлічі повстань по всій Європі в 1848 році, які отримали назву “Весна народів”. Надалі ці процеси були продовжені п’ємонтізацією (рисорджименто) і прусізацією, які спричинили створення, відповідно, об’єднаних держав Італії та Німеччини.

Домінуючим почуттям, що лежить в основі цих революцій, можна вважати саме почуття націоналізму. Американський політолог Джордж Фрідман у своїй статті “Nationalism Is Rising, Not Fascism” ( “Націоналізм піднімає голову, а не фашизм”) вказує на те, що бажання національної самоідентифікації, що виявляється у формі націоналістичного настрою, стало базисом для процесів створення сучасних ліберальних демократій. Характерною рисою багатьох великих держав Європи кінця XVIII – початку XIX століття була наднаціональна форма утворення. Велика частина цих держав являла собою великі імперії, з присутньою привілейованою нацією, котра становила більшу частку політичних еліт держави, і безліччю етнічних груп, які мали абсолютну кількісну перевагу в ряді регіонів.

Цілком очевидно, що насильницьке приєднання територій, політика асиміляції, відсутність права націй на самовизначення — сьогодні вважаються грубим порушенням прав людини. Однак національний фактор дуже часто ігнорувався протягом практично всієї історії. Таким державним утворенням була Австро-Угорщина, звана також “клаптиковою імперією”, через наявність в ній понад 20 різних етнічних груп населення. Наднаціональні імперії існували і багато років після закінчення Другої світової війни. Радянський Союз був сильно централізованим об’єднанням 15 республік — своєрідних національних держав, які, проте, грали роль периферії перед центральною владою у Москві.

Британський філософ Ернест Ґеллнер в своїй книзі “Нації та націоналізм” першим систематизував принципи появи феномена націоналізму. Перш за все, на думку Ґеллнера, націоналізм полягає в збігу політичної державної одиниці та одиниці національної.

Досягнення цього принципу можливо тоді, коли держава є формою репрезентації конкретної політичної нації. У такій ситуації, якщо нація відчуває націоналістичне почуття, то це почуття — почуття обурення, яке викликане порушенням базового принципу самоідентифікації нації, а також можливості її самовираження через власну політичну одиницю держави.

Боротьба національних та наднаціональних форм стала одним з локомотивів процесів руйнування великих імперій, деколонізації і демократизації. Протидія національних рухів абсолютним монархіям, і центру в цілому, призводила до балканізації наднаціональних імперій, внаслідок чого на світ з’являлося безліч національних держав. Національне почуття стало базисом для формування сучасних ліберальних демократій, в основу яких лягали принципи прав людини, в тому числі і беззастережне право на самовизначення.

Крах національної держави

Сотні років після повалення династії Бурбонів у Франції, ліквідації абсолютних монархій в Європі і краху Радянського Союзу, здавалося б, поступово почався процес трансформації різних держав в національну форму. Проте, в останні роки намічається тенденція до переходу до нового феномену – наднаціональної держави (supra-nation state), яка особливо помітна у Західній Європі.

Формально у світі поки що не існує чіткої форми наднаціональної держави, але Європейський Союз став першим претендентом на отримання такого статусу. Хоча ЄС вважається економіко-політичним об’єднанням, він давно вийшов за свої початкові рамки.

Наявність безлічі державних атрибутів: прапору, гімну, власної валюти (серед країн Єврозони), можливості ведення власної зовнішньої політики і політики безпеки – робить Європейський Союз державоподібним утворенням, а наддержавні органи дозволяють розглядати його, як певний вид федеративного (не в строгому розумінні цього терміна ) об’єднання країн.

Перші спроби перетворити Союз на подобу єдиної федерації мали місце ще у 2001 році, коли почалася підготовка до створення Конституції Європейського Союзу. Зокрема, проект конституції передбачав серйозний розвиток інститутів ЄС, а також наділення їх новими функціями: засновувалася посаду президента, єдиного Міністра закордонних справ, який мав право проводити зовнішню політику від імені країн-членів, крім цього планувалося і масштабне розширення повноважень Європейського парламенту. Незважаючи на підтримку багатьма парламентами, конституція не була ратифікована через її провал на референдумах у Франції і Нідерландах. У Німеччині ж процес імплементації був зупинений Конституційним судом.

Проте, лідери Євросоюзу не стали відмовлятися від ідеї розширення своєї компетенції. У 2015-му році голава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер закликав до створення спільної європейської армії. Він підкреслив, що це дозволить Європі брати більшу відповідальність за те, що відбувається у світі, а також дозволить налагодити співпрацю у сфері безпеки між країнами Євросоюзу. Незважаючи на те, що голови європейських держав розглядають армію Європейського Союзу лише як форму співпраці у сфері колективної безпеки – є повні підстави вважати, що подібне військове утворення буде служити альтернативою НАТО, де Сполучені Штати Америки вже не будуть відігравати домінуючу роль.

Не втратив актуальності і план федералізації Європейського Союзу. Польська газета Rzeczpospolita у травні 2015-го заявила про те, що канцлер ФРН Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд направили голові Єврокомісії Юнкер план федералізації Європи, який передбачає посилення співпраці у галузі економічної політики, фінансових ринків і у сфері оподаткування.

Чи є місце Європейській Федерації?

На 2016-й позиції лідерів ЄС значно зміниліся. 22 серпня на острові Вентотене у Італії пройшла зустріч президента Олланда, канцлера Меркель и прем’єр-міністра Італії Маттео Ренці. Як запевняє та сама Rzeczpospolita — Олланд і Ренці наполягали на підписанні нового “політичного пакту” під час святкування 60-ї річниці створення Європейського економічного співтовариства. Ренці запропонував план передачі Брюсселю нових повноважень у сфері фінансів, оборони та міграційної політики. На думку прем’єр-міністра Італії це б пожвавило економіку Європейського Союзу, а також запобігло б виходу інших країн слідом за Британією.

Однак ніякого підписання на святкуваннях, що мали місце 26 лютого цього року, не відбулося. Міністр з європейських справ Італії Сандро Гоци заявив: “У цьому питанні у нас вже є підтримка Франції. Також потрібно переконати Німеччину”. Очевидно, що Ангела Меркель зайняла іншу позицію. У самій Німеччині значно зростає популярність євроскептиків, зокрема партії “Альтернатива для Німеччини” (Alternative für Deutschland), яка на виборах у вересні 2016 отримала місця у 10 з 16 Ландтагах (земельних парламентах), обігнавши у деяких землях Християнсько-демократичний союз Меркель. До цього євроскептики отримали 7 з 96 місць від Німеччини в Європейському парламенті.

У такій ситуації канцлер Ангела Меркель визнала, що будь-яке подібне зближення, особливо напередодні виборів у Німеччині, лише “додасть ваги голосам євроскептиків”. Подібна опозиція дає підстави вважати, що Меркель, принаймні найближчим часом, буде прихильником більш прагматичного табору, в який зокрема входить Польща, де представники партії “Право і Справедливість” (Prawo i Sprawiedliwość) прем’єр-міністр Беата Шидлов і президент Анджей Дуда виступають проти подальшого перетворення Євросоюзу в федерацію.

Побоювання євроскептиків щодо подальшої федералізації Європейського Союзу і перетворення його в наднаціональну державу у такій ситуації виглядає цілком обґрунтовано. Основною загрозою, навколо якої вони будують свою полеміку, є втрата державного суверенітету країнами, що матиме місце в разі перетворення Союзу.

Хоча для федералізації, у класичному своєму прояві, характерний значний рівень децентралізації — перетворення ЄС на федеративну державу означатиме інституційні зміни, в числі яких введення єдиного політичного органу прийняття управлінських рішень. У тому чи іншому вигляді, це знову створює загрозу втрати національного суверенітету, особливо актуальну для багатьох країн Центральної Європи, чисельний склад населення і рівень економіки яких поступається країнам-лідерам ЄС.

Можна стверджувати, що безліч націй зіткнуться зі знайомою загрозою репрезентативності, яка полягатиме у значному обмеженні їх представництва в органах влади, а значить — держава знову перестає бути формою вираження політичної волі.

Загроза втрати суверенітету стала одним з основоположних аргументів прихильників Brexit’а. Нарівні з проблемою нелегальних мігрантів, істотне розширення повноважень органів Європейського Союзу стало однією з причин зростання популярності ультраправих в Європі. Сьогодні, саме в євроскептичній риториці, незважаючи на значний її популізм, багато громадян країн ЄС бачать альтернативу брюссельській бюрократії. Це кидає серйозний виклик не тільки планам подальшого розвитку Європейського Союзу, а й існуванню його, як єдиної системи.

VoxUkraine

Залишити коментар