Цей день в історії

Фактичне втілення Акту Соборності українського народу

Події липня 1919 року можна вважати успішними з боку можливості об’єднання двох частин Української держави. Однак про незалежність говорити було ще зарано.

Після проголошення 22 січня 1919 року Акту злуки УНР і ЗУНР обидві республіки через збройну боротьбу за виживання продовжували існувати окремо. Обмеженість ресурсів, внутрішня політична боротьба, несприятлива ситуація з боку сусідніх держав – все це ускладнювало їхнє становище. З огляду на втрату значної території, погіршення становища Західної Області УНР (ЗО УНР) та з метою консолідації влади 9 червня 1919 року Президія Української Національної Ради та Державний секретаріат надала Євгену Петрушевичу всю повноту військової і цивільної влади. Вважаючи цей акт порушенням демократичних принципів1 липня Директорія вивела його зі свого складу, а 4 липня було утворене міністерство по справах Західної Області Республіки (Галичини), яке очолив Семен Вітик.

На початку липня 1919 року становище обох українських таборів залишалось украй складним. Державний апарат УНР перебував у Кам’янці-Подільському, що слугував тимчасовою столицею України. Район довкола нього з останніх сил захищала Дієва армія УНР, спираючись на півдні на румунський кордон та відбиваючи зі сходу та півночі атаки більшовиків, які прагнули завадити потенційному з’єднанню Української Галицької армії (УГА) та Дієвої армії УНР.

У цей час ЗО УНР перебувала на південному сході Галичині, куди її витіснила Річ Посполита, якій 25 червня Рада чотирьох Паризької мирної конфренції (Франція, Великобританія, Італія, США) дозволила зайняти всю Галичину. Спроба галичан знайти прихисток на території Румунії завершилася безрезультатно, тому Євген Петрушевич був змушений розпочати переговори про об’єднання сил з Директорією. 4 липня командування УГА звернулося до штабу Головного Отамана з проханням виділити окремий район для її дислокації. У відповіді наступного дня Симон Петлюра радо привітав перехід галичан на східний берег Збруча і погодbв район їх розміщення. Тягар відповідальності за долю батьківщини, напружені відносини з політикумом УНР та спокуслива готовність більшовиків стати союзником УГА у боротьбі проти Речі Посполитої спричинили зволікання Петрушевича з остаточним рішенням про перехід. Не чекаючи його наказу, 5-а галицька бригада одразу прийшла на допомогу Дієвій армії, чим врятувала Директорію.

Напередодні переходу до галицького командування неодноразово їздили Головний Отаман Симон Петлюра, військові та державні діячі УНР, окрім гострого опонента диктатури прем’єр-міністра УНР Бориса Мартоса. «9 липня наказний отаман Осецький і начальник штабу В.Тютюнник прийшли на засідання уряду в Кам’янці і заявили, що коли протягом 2-3 днів не прийде на підмогу Галицька армія, то ліквідація фронту буде неминуча», – описував у спогадах критичне становище УНР міністр внутрішніх справ Ісак Мазепа. Лише 15 липня Петрушевич віддав остаточний наказ про перехід Збруча. Затримка з прийняттям цього рішення призвела до втрати запасів нафти, бензину, солі, які не вдалося евакуювати.

16-17 липня 1919 року державні установи, армія та близько 100 тисяч цивільних біженців ЗО УНР перейшли через Збруч, що донедавна слугувала кордоном між Російською та Австро-Угорською імперіями, та опинилися на Поділлі поруч з Директорією, урядом та армією УНР. Після переходу УГА складалася з 12 піших і однієї кінної бригади чисельністю 50 тисяч вояків, суттєво доповнивши 10-тисячну Дієву армію. Рада народних міністрів УНР виділила 70 млн гривень на утримання УГА та 11 млн на допомогу біженцям. На бійців УГА були поширені норми забезпечення бійців Дієвої армії. На фоні дезорганізації тилу, неприхильного ставлення до галичан населення деяких подільських сіл, розпачу від втрати батьківщини траплялися випадки дезертирства галицьких стрільців.

Цей день в історії

Залишити коментар