Цей день в історії

Становлення “лінії Керзона”

В ніч на 11 липня 1920 року до народного комісара закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна надійшла телеграма за підписом голови британського дипломатичного відомства Джорджа Керзона із закликом до перемир’я з Польщею і описом лінії розведення сторін. Незважаючи на те, що нота Керзона була проігнорована більшовикам, саме вони через чверть століття домоглись затвердження базованої на етнічному розмежуванні «лінії Керзона» як основи повоєнного кордону Польщі та СРСР.

В ніч на 11 липня 1920 року з МЗС Великої Британії до народного секретаря закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна надійшла телеграма за підписом голови британського дипломатичного відомства Джорджа Керзона. Нота Керзона закликала радянську сторону до перемир’я з Польщею, й пропонувала зупинити наступ Червоної армії за 50 км від демаркаційної лінії Гродно – Валівка – Немирів – Брест-Литовськ – Дорогуськ – Устилуг – на схід від Грубешова – через Крилів на захід до Рави Руської – на схід від Перемишля до Карпат. Далі в найкоротші строки мала бути скликана міжнародна конференція у Лондоні за участі представників Польщі, РСФРР, Литви, Латвії та Фінляндії. Лінія, означена в ноті Керзона, відрізнялася від варіанту, накресленого у Спа, й складалася з «лінії 8 грудня» та з базованої на етнічному розмежуванні «лінії А» у Галичині, й залишала Львів та Дрогобич на радянському боці.

Експерт міністерства закордонних справ Британії Льюїс Нем'єр (Людвіг Бернштейн-Немировський, 1888-1960). Польські дослідники вважають, що саме він самочинно змінив узгоджений варіант лінії Керзона перед відправкою телеграми в Москву, маючи як виходець з родини галицьких євреїв певний сентимент до українців, а до поляків - неприязне ставлення, особливо до шовініста і антисеміта Дмовського. Напевно важили й громадянські переконання та наукові погляди Нем'єра, у подальшому - видатного історика і дослідника політичних процесів у Східній Європі: він був прихильником етнічного критерію для встановлення кордонів і вважав, що «кожна ідея, яку в 1848 році сформулювали народи Габсбурзької монархії, повинна бути реалізована в той чи інший момент і в тій чи іншій формі, визначаючи напрям розвитку всього наступного століття»

Експерт міністерства закордонних справ Британії Льюїс Нем’єр (Людвіг Бернштейн-Немировський, 1888-1960).

Польські дослідники вважають, що саме він самочинно змінив узгоджений варіант лінії Керзона перед відправкою телеграми в Москву, маючи як виходець з родини галицьких євреїв певний сентимент до українців, а до поляків – неприязне ставлення, особливо до шовініста і антисеміта Дмовського. Напевно важили й громадянські переконання та наукові погляди Нем’єра, у подальшому – видатного історика і дослідника політичних процесів у Східній Європі: він був прихильником етнічного критерію для встановлення кордонів і вважав, що «кожна ідея, яку в 1848 році сформулювали народи Габсбурзької монархії, повинна бути реалізована в той чи інший момент і в тій чи іншій формі, визначаючи напрям розвитку всього наступного століття»

 
Польща була однією з держав, які постали на уламках монархій, що програли Першу світову війну. Питанням встановлення її кордонів, як і кордонів сусідніх держав, займалася мирна конференція у Парижі, де долю повоєнного світу вирішувала Верховна рада Антанти та союзних держав, складена з представників Франції, Великої Британії, США, Італії та Японії.
На польсько-українському прикордонні зійшлися інтереси поляків, українців, «білих» та «червоних» росіян. Допоки УНРта ЗУНР контролювали значні території Західної України, їх позиції бралися до уваги Антантою, хоча й не викликали симпатії, і розглядались передусім у контексті польсько-російського врегулювання. Поразки українських армій протягом 1919 року зробили такий підхід визначальним.
На початку березня 1919-го року в Парижі Польща представила ноту у справі своїх східних кордонів. Голова делегації Роман Дмовський вважав польськими території Східної Галичини та Правобережної України, які входили до складу Речі Посполитої перед першим її поділом 1772 року, однак, був готовий «поступитися» Київщиною та східними регіонами Волині і Поділля, оскільки місцеве населення там «перестало вважати себе поляками» – нова Польща мала стати великою, але переважно моноетнічною державою.  
Польські амбіції підтримувала Франція, але в цілому Верховна рада Антанти мусила рахуватися з російськими інтересами, виразником яких в Парижі була т. зв. Російська політична нарада. Незважаючи на те, що більшовицька Росія ще в березні 1918 року вийшла з Першої світової війни, чим «зрадила» боротьбу Антанти, антибільшовицький рух, представлений адміралом Олександром Колчаком, генералом Антоном Денікіним та іншими, заявив про вірність союзницьким зобов’язанням і вимагав справедливого ставлення до Росії за її внесок у перемогу в попередні роки. Російська політична нарада була згодна на відокремлення російської частини Польщі, однак лише в межах колишнього Царства Польського з деякими корективами в районах Холму, Білостока та Сувалок. Крім того «білі росіяни» заявили претензії та колишню австрійську частину Східної Галичини, яку вважали своєю і ЗУНР і Польща, й не визнавали незалежності Литви.
Пропозиції для Паризької мирної конференції готувала Комісія у справах Польщі на чолі з французьким дипломатом Жулем Камбоном. У квітні 1919 року вона напрацювала проект російсько-польського розмежування на території колишньої імперії Романових, який в цілому відповідав очікуванням Російської політичної наради і відкидав максималістські вимоги Дмовського: на українській ділянці кордон мав проходити по Західному Бугу, залишаючи Холмщину на польському боці, а Волинь і Берестейщину – на російському.

Генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Жуль Камбон (1845-1935)

Генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Жуль Камбон (1845-1935)
Переконані у швидкому падінні «буржуазної Польщі», більшовики відкинули британське посередництво. Очікуючи штурму польської столиці, Ленін обіцяв забезпечити польським «робітникам і селянам кордон східніше того, який дає Керзон і Антанта». Напевно, переговори про це мали вестися вже не з легітимною владою, а зі створеним в окупованому Білостоку Тимчасовим революційним комітетом Польщі («Польревкомом»). Однак наступ Червоної армії на Варшаву був зупинений і після «Дива на Віслі» 13 серпня польські війська повернули собі території, які контролювали у квітні 1920 року перед походом на Київ. Подальші переговори в Ризі привели до встановлення польсько-радянського кордону, який залишав на польському боці всю Галичину і велику частину колишньої Волинської губернії. В такому вигляді він проіснував до осені 1939 року, коли СРСР окупував частину Польщі і радянські війська згідно з пактом Ріббентропа-Молотова зайняли західні регіони України та Білорусії.

Варіанти поділу Галичини, напрацьовані місіями Антанити і підготовлені під час Другої світової війни на основі «Лінії Керзона» 1920 року

Варіанти поділу Галичини, напрацьовані місіями Антанити і підготовлені під час Другої світової війни на основі «Лінії Керзона» 1920 року
Про «лінію Керзона» забули на чверть століття і згадали лише на переговорах в Тегерані і Ялті лідерів антигітлерівської коаліції під час Другої світової війни: вимагаючи від союзників визнання прав СРСР на Західну Україну та Західну Білорусь, Йосиф Сталін підкреслював, що саме такий західний кордон Москві свого часу пропонував лорд Керзон. Натомість, британські та польські дипломати, прагнучи зберегти для Польщі бодай Львів, наполягали, що «лінія Керзона» була «сфальшована» і треба брати за основу «оригінал» («лінію Б»). У 1940-х роках відроджена як кордон Польщі та СРСР «лінія Керзона» дала назву цілому регіону – Закерзонню, де залишалися населені українцями Лемківщина, Підляшшя, Надсяння, і Холмщина.
Сучасний українсько-польський державний кордон був сформований радянсько-польськими договорами 1944-51 років і майже збігається з описом в тексті телеграми 11 липня 1920 року, а «лінія Керзона» по-праву вважається найзнаменитішим «іменним» кордоном в українській історії.
http://www.jnsm.com.ua

Залишити коментар