Важливе Суспільство

Вікторія Ковач: «Жінка може бути волонтером в тилу, лікарем в польовому шпиталі і навіть бойовою одиницею»

В День захисника України традиційно лунають привітання для чоловіків. Однак за останні роки багато чого змінилося. Лікарі, котрі у зоні АТО рятують життя бійцям – теж є нашими захисниками, а жінки, які наважилися залишити свої буденні справи, відкласти материнство на невизначений час і присвятити свої молоді роки не коханню, не собі, а захисту рідної України – наші героїні. 

24-річна закарпатка Вікторія Ковач за своїми плечима має неоціненний досвід служби лікаря в зоні АТО. Дівчина на Сході України пробула з жовтня 2014 року до вересня 2015-го. Перед цим був місяць мобілізаційного табору. Зараз Вікторія проходить інтернатуру за спеціальністю акушерство та гінекологія та є співробітником Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова. Чи вплинули на юну дівчину роки, проведені в АТО – так, вплинули.

Для дівчини, родом з Іршавщини, хобі – це її робота, адже вона забирає занадто багато часу в житті Вікторії. Єдине, що вдається поєднувати з працею – це подорожі. Вікторія Ковач любить нові місця і нові знайомства, адже саме з таких речей починаються історії. Карпатський оглядач поспілкувався з лікаркою і впевнився, що носити звання «захисник України» заслуговують і жінки.

Чому вирішили піти служити в зону АТО?

У 2014 році причина в усіх була одна і та ж: бо інакше не можна. Спокійно спостерігати за станом речей, відсутністю кваліфікованих медиків у добробатах і масовими втратами літом 2014 року –  було складно. Тому з’явилася необхідність прийняти рішення, яке змінило б, якщо не хід подій, то хоча б історії окремих учасників.

Служила в підрозділі спецпризначення “АЗОВ”. З побратимів-земляків особисто знала і спілкуюся по сьогодні з двома особами. Атмосфера у 2014-2015 роках – це щось надзвичайне. Довіра одне одному, відвертість в поглядах, відсутність корисливих мотивів, бажання перемоги і неймовірна підтримка в усіх життєвих негараздах. Любов до своєї землі – безоплатна і щира, без думок про пільги і статуси. Коли чорне – це чорне, а біле – це біле.

Що спонукало Вас піти на війну? Як відреагували на це рідні?

Спонукало бажання кращого майбутнього і віра у власний народ. Рідні тривалий час не знали про моє місце перебування. За офіційною версією я знаходилася на навчанні, а коли дізналися, то змінити вибір були уже не в змозі. Тому їм залишалося хвилюватися і чекати мого повернення.

Чи отримали новий медичний досвіт у зоні АТО, який пригодиться на «гражданці»?

Скоріше за все це не медичний (в плані навичок), а психологічний досвід. Так, він зараз допомагає.

Які умови роботи лікаря в АТО?

Умови складні, адже до буденних проблем додавалися ще і екстремальні умови: і в плані медичного забезпечення, і психологічної нестабільності, і, звичайно ж, умов навколишнього середовища. Необхідно було поєднувати поняття лікаря з людиною, яка так само хоче вижити.

Ви мали змогу пройти підготовку згідно зі стандартами НАТО. Чи допомогло це Вам на війні і взагалі, як проходила сама підготовка?

Так, я проходила підготовку за сучасними стандартами завдяки громадській організації, створеній у 2014 році, «Захист Патріотів». Чи допомогло? Однозначно так. Це нові знання, нові можливості і, найголовніше, це стандартизація і чітка послідовність дій. Особисто я мала змогу пройти два курси: перший CLS (Combat Life Saver ), який відбувався на Яворівському полігоні та проект “Медсанбат” у Києві. Підготовка проходила в наближених до реальних подій умовах. В першому випадку відпрацьовувалися тренувальні навики з використанням компонентів IFAK, які потім випробовувалися під час моделювання бойових дій. «Медсанбат» був, певною мірою, нашаруванням на знання, отримані під час першого тренінгу.

З якими видами поранень Ви працювали? Чи доводилося бачити ситуацію, коли поранений боєць помирає?

В переважній більшості це були мінно-вибухові травми. Доводилося, як і всім, хто не відсиджувався в штабі.

Як впливає війна на психічний стан бійця і як вона вплинула на Вас?

Все залежить від психотипу бійця. В одних реакція на події загострювалася, з’являлась агресивність та високий енергетизм, в інших – тривожність, недовірливість, страх. Дехто намагався не демонструвати емоцій. Повторюсь – все індивідуально. Мені війна дала зрозуміти, що життя може обірватися в будь-який момент, незалежно від того, скільки ти прожив. Тому кожен день необхідно розцінювати, як останній. Любити, віддавати, берегти і примножувати все те, що у нас з вами є.

Який головний урок Ви засвоїли під час служби на Сході?

Головного не було. Отримала цикл занять, який профільтрував друзів і навчив дякувати вечірньому сонцю за день, а вранішньому – за наданий шанс.

Чи варто жінкам іти на війну? Зможуть вони стати гідними колегами чоловікам, коли справа стосується захисту Вітчизни?

Все індивідуально. Чи можемо ми скласти конкуренцію? Відомою є історія Малали Юсафзай, яку ледь не вбили таліби за те, що вона відстоювала права дівчат на освіту в Пакистані. Сьогодні вона найвідоміша в світі захисниця прав жінок. Наймолодша лауреатка Нобелівської премії миру та наймолодша Посланець миру ООН. Для мільйонів дівчат та жінок вона стала прикладом того, що може досягти кожна, якщо вірити в себе та відстоювати свої права. Тому і конкуренцію, і підтримку в плані захисту Батьківщини жінка може скласти. Вона може бути волонтером в тилу і навіть лікарем в польовому шпиталі. Більше того, навіть бойовою одиницею. Але ні в якому разі це не повинно заважати їй залишатися люблячою мамою і вірною дружиною.

Тому кожна з нас приймає рішення самостійно, адже відповідальність за здійснений крок теж ляже на наші плечі.

Спілкувалася Яна ТЕГЗА

Фото взяті з архіву Вікторії

Залишити коментар